Змушені покинути рідний Миколаїв через війну, Валентина та В’ячеслав переїхали до Естонії, де поступово облаштовують нове життя. Тут вони вивчають естонську мову, знайомляться з місцевими традиціями, куштують кров’яну ковбасу з джемом і крок за кроком створюють для себе новий дім.

Валентина та В’ячеслав родом з Миколаєва і завжди відчували до нього особливу прив’язаність. «Я народилася, виросла і жила в Миколаєві, ніколи не думала звідти виїжджати», — каже Валентина. Для її чоловіка В’ячеслава Миколаїв був тихою і спокійною гаванню в порівнянні з метушливим Києвом, де він жив під час навчання. Їхнє рідне місто приваблювало прямими вулицями без заторів, південним сонцем і близькістю моря, а рідні та друзі робили це місто для них справжнім домом.

З підвалу в Бухарест, з Бухареста в Таллінн

Коли почалася війна, Валентина навіть не замислювалася про те, щоб виїхати з України. Вирішальним фактором став страх за безпеку близьких і життя п’ятимісячного племінника. «Було дуже страшно, — згадує вона. — Ми постійно ховалися в підвалі, і зрештою вирішили виїхати та вивезти малюка моєї сестри».

Компанія, де вона працювала, організувала евакуацію співробітників з Миколаєва, і разом із сестрою та племінником вона вирушила до Бухареста. Пізніше до дружини приєднався В’ячеслав, який завершив контракт у Пакистані.

Вже в Румунії, працюючи в авіації, В’ячеслав дізнався, що підприємство, де він працював, вирішило призупинити роботу. Довелося починати пошуки в Європі. «Не знаю чому, але завжди тягнуло саме до Таллінна. Мабуть, тому, що багато знайомих з Миколаєва їздили працювати до Естонії й розповідали про життя тут», — згадує він. Завдяки знайомому, який вже працював в Естонії, В’ячеслав надіслав резюме, отримав відповідь і незабаром приїхав. Фірма оплатила йому переліт і перші три тижні проживання в Естонії.

Перші труднощі переїзду

Пошук квартири в Таллінні виявився непростим через великий наплив біженців і високий попит на житло. «Ми почали шукати квартиру відразу після приїзду, фірма оплачувала тільки три тижні проживання. Намагалися знайти житло ближче до роботи», — розповідає В’ячеслав. Основні вимоги були простими: окрема кухня, холодильник стандартного розміру і балкон для сушіння білизни. Спілкування з власниками та маклерами в основному проходило легко.

Лише одного разу пара зіткнулася з прямою відмовою. «Один раз нам прямо сказали: “Ми українцям не здаємо”. Ми просто відповіли: “Ну, добре” і пішли шукати далі», — згадує В’ячеслав. За його словами, відсутність мовленнєвого бар’єру значно полегшувала процес: «Мене здивувало, що в Естонії майже всі, навіть літні люди, знають англійську».

Однак справжні труднощі чекали сім’ю попереду. Найважчим після переїзду виявилося не стільки облаштуватися на новому місці, скільки прийняти розлуку з рідним Миколаєвом і своїми близькими. В’ячеслав згадує: «Я знайшов старі ключі від квартири і заплакав, дивлячись на них». Валентина теж зізнається, що туга і тривога не відпускали: «Хотілося повернутися додому до колишнього життя, було важко пережити, що я не можу бути поруч з рідними і друзями». Новини посилювали тугу, але робота допомагала відволіктися.

Нова країна — нові ролі: як В’ячеслав і Валентина будують кар’єру в Естонії

До переїзду в Естонію В’ячеслав дев’ять років працював інженером на авіаційному заводі в Миколаєві, розпочавши кар’єру з посади техніка. Зараз він працює в Таллінні, в міжнародній компанії з колегами з Естонії, України та інших країн.

В Естонії чоловік знову став механіком — за його словами, інженерна посада тут передбачає більше офісної роботи: «Для мене немає нічого гіршого, ніж просто сидіти в офісі і перебирати папірці». Йому важливо працювати руками, безпосередньо з технікою. Зараз він опановує нове обладнання: «Я ніколи не працював з такою технікою раніше, тому спочатку потрібно вивчити, а вже потім зростати далі».

З 2018 року Валентина працювала секретарем у відділі продажів великої міжнародної компанії. Після переїзду до Естонії вона продовжувала працювати віддалено, але через рік компанія вирішила повернути співробітників в офіс в Україні, і Валентині довелося звільнитися. Тут вона навіть не розглядала вакансії в продажах: «Я думала почати з роботи покоївки в готелі, але фізично не впоралась. Тому вирішила продовжити вивчати мову і паралельно працювати на себе». Дівчина зізнається, що сумує за колишньою командою і мала намір розвиватися в компанії, якби продовжила там працювати. Надалі Валентина планує знайти роботу в Таллінні: «Яким би домосідом я не була, мені все одно хочеться працювати в колективі, спілкуватися, ділитися своїм життям, дружити».

Валентина з дитинства захоплюється рукоділлям — вишивкою, в’язанням, малюванням. П’ять років тому, під час карантину, вона вперше зв’язала іграшку для дитини своїх друзів, тоді це було лише хобі, але в Естонії рукоділля перетворилося на її справу. Тепер вона в’яже, щоб трохи заробити і завести нові знайомства. Вона бере участь у ярмарках, організованих Асоціацією українських організацій в Естонії, там вона познайомилася з іншими майстринями та клієнтами. Зараз її іграшки вже «живуть» в Україні, Естонії, Франції, Польщі, Австрії, Данії, Латвії та Молдові.

Естонська крок за кроком: мотивація, труднощі і маленькі перемоги

З самого початку подружжя розуміло, як важливо поважати культуру і мову нової країни. Для адаптації та продовження виду на проживання їм потрібно було вивчити естонську щонайменше на рівні А2. «Ми не розуміємо, як можна жити в країні і не знати хоча б основ її мови», — говорять вони.

Під час проходження курсу А1 у програмі адаптації Settle in Estonia викладачка Евелін справила на Валентину сильне враження: «Вона якось так уміє пояснити дохідливо, що тобі все логічно і зрозуміло. Я була в захваті». Валентина ретельно готувалася до кожного заняття, робила таблиці для кращого запам’ятовування і ділилася новими знаннями з чоловіком. Рівень А2 дався їй складніше, адже група була різнорідною, а багато хто з одногрупників вже більш вільно формулював думки естонською. Але труднощі не налякали Валентину, і вона планує продовжити навчання до рівня В1.

Валентина зазначає, що знання навіть елементарних слів допомагає подолати мовленнєвий бар’єр: можна замовити їжу в ресторані або розрахуватися на касі, не переходячи на англійську чи російську. Найбільше радості вона відчула, коли змогла прочитати свою першу книжку, написану естонською мовою, і зрозуміла до 80% тексту.

В’ячеслав спочатку вивчав мову онлайн, а потім знайшов для себе очний формат, щоб глибше зануритися в мову. Відчутний прогрес він помітив у спілкуванні з колегами та в повсякденних ситуаціях: почав пояснюватися в магазині чи кафе. На його думку, найкращий спосіб вивчити мову — це живе спілкування з носіями.

«Тут хочеться пустити коріння»: життя та адаптація в Естонії

В’ячеслав зізнається, що спочатку життя в Естонії здавалося йому непевним, але з часом Естонія стала для них місцем, де комфортно жити й хочеться залишитися. «Я не перекотиполе. Мені подобається стабільність у житті» — погоджується з чоловіком Валентина.

Їм до душі клімат, зручна інфраструктура та розвинені цифрові сервіси, завдяки яким більшість питань можна вирішити через телефон.

Кулінарні особливості також стали відкриттям для пари. Наприклад, їх здивувало поєднання кров’яної ковбаси з журавлинним джемом: «Ми звикли, що солоне має бути з солоним, а солодке з солодким. А тут усе інакше — як солона карамель. Тепер, коли буваємо на ярмарках, завжди купуємо собі цю ковбасу», — сміється пара.

Валентина зазначає, що життя в Естонії змінило їх з чоловіком: раніше вони вважали себе «міськими жителями», а тепер полюбили природу, прогулянки по болотах і навіть почали збирати гриби. Особливо її вразили сучасні музеї та поїздка до ботанічного саду Тарту. Поступово Естонія стала для них справжнім домом — повертаючись із поїздок в Україну, Валентина відчуває себе на своєму місці.

За неповні 3 роки життя в Естонії Валентина і В’ячеслав знайшли тут дім, який більше не хочуть втрачати. У новому домі вони відчувають турботу й підтримку, яку естонці проявляють до українців, цінують прості радощі — заходи сонця і прогулянки на природі.

Фото: A.G Foto OÜ

Програма адаптації Settle in Estonia призначена для нових мігрантів, які приїхали до Естонії, та членів їхніх сімей. Новий мігрант – це людина, яка приїхала до Естонії на тривалий термін і прожила тут менше 5 років. Наприклад, новими мігрантами в Естонії можуть бути військові біженці, яким Естонія надає міжнародний або тимчасовий захист, а також люди, які приїхали до Естонії на роботу чи навчання в рамках звичайної міграції. Програма адаптації Settle in Estonia є безкоштовною для учасників. Ми пропонуємо як мовні курси, так і інші курси, необхідні для повсякденного життя в Естонії. Дізнатися більше про програму та зареєструватися можна за посиланням: https://integratsioon.ee/ru/kohanemine. Програма адаптації фінансується спільно Європейським Союзом та Естонською Республікою.

Sõja tõttu pidid Valentyna ja Vjatšeslav lahkuma oma kodulinnast Mõkolajivist. Nad kolisid Eestisse ning seavad siin samm-sammult sisse uut elu. Siin õpivad nad eesti keelt, tutvuvad kohalike tavadega, proovivad verivorsti moosiga ja loovad endale tasapisi uue kodu.

Valentyna ja Vjatšeslav on pärit Mõkolajivi linnast ning tundsid selle linnaga alati erilist sidet. „Ma olen Mõkolajivis sündinud, seal üles kasvanud ja elanud ning ei plaaninud kunagi sealt lahkuda,“ ütleb Valentõna. Tema abikaasa Vjatšeslavi jaoks oli Mõkolajiv vaikne rahusadam võrreldes kärarikka Kiieviga, kus ta õpingute ajal elas. Kodulinn köitis neid sirgete ummikuvabade tänavate, lõunamaise päikese ja mere lähedusega, ent tõeliseks koduks tegid selle pere ja sõbrad.

Keldrist Bukaresti, Bukarestist Tallinna

Sõja puhkedes ei mõelnud Valentyna alguses üldse lahkumisele. Otsustavaks sai hirm oma lähedaste turvalisuse ja viiekuuse õepoja elu pärast. „Oli väga hirmus,“ meenutab ta. „Peitsime end pidevalt keldris. Lõpuks otsustasime minema sõita ning õe lapse turvalisse paika viia.“

Valentyna tööandja organiseeris Mõkolajivi töötajate evakuatsiooni ning koos õe ja õepojaga suundusid nad Bukaresti. Hiljem liitus nendega ka Vjatšeslav, kelle tööleping Pakistanis oli just lõppenud.

Juba Rumeenias olles sai lennunduses töötav mees teada, et tema ettevõtte peatab tegevuse. Seega tuli hakata uut kohta otsima juba Euroopas. „Mingil põhjusel tõmbas mind alati just Tallinna,“ meenutab ta. „Ilmselt sellepärast, et paljud mu Mõkolajivi tuttavad olid Eestis tööl käinud ning jaganud muljeid siinsest elust,“ meenutab ta. Tänu ühele heale tuttavale, kes juba Eestis töötas, saatis Vjatšeslav oma CV. Ta sai kiiresti vastuse ja peagi saabuski Eestisse. Ettevõte maksis kinni lennupileti ning esimese kolme nädala elamiskulud.

Esimesed komistuskivid

Korteri leidmine Tallinnas ei olnud sugugi lihtne: põgenike suur hulk ja üürikodude kõrge nõudlus tegid asja keeruliseks. „Hakkasime korterit otsima kohe pärast saabumist, sest firma maksis meie elamiskulud kinni vaid kolm esimest nädalat. Püüdsime leida elamise võimalikult töökoha lähedale,“ räägib Vjatšeslav. Nende peamised nõudmised polnud sugugi keerulised: eraldi köök, tavalise suurusega külmkapp ja rõdu, kus saaks pesu kuivatada. Suhtlus korteriomanike ja maakleritega kulges üldiselt ladusalt.

Vaid ühel korral öeldi neile otse ära. „Ükskord öeldi meile otse: „Ukrainlastele me ei üüri.“ Vastasime lihtsalt: „Olgu siis,“ ja läksime edasi otsima,“ meenutab Vjatšeslav. Tema sõnul tegi keelebarjääri puudumine kogu protsessi märksa lihtsamaks: „Mind üllatas, et Eestis räägivad peaaegu kõik, isegi eakamad, inglise keelt.“

Tõelised katsumused olid aga alles ees. Kolimise järel kõige raskem polnudki uues kohas sisse elada, vaid leppida sellega, et Mõkolajiv ja lähedased jäid kaugele selja taha. Vjatšeslav meenutab: „Leidsin vanad korterivõtmed ja puhkesin nutma, kui neile otsa vaatasin.“ Ka Valentyna tunnistab, et igatsus ja ärevus ei lasknud lahti: „Tahtsin tagasi koju, oma endisesse ellu. Oli valus mõelda, et ei saa pere ja sõprade kõrval olla.“ Uudised kodumaalt süvendasid igatsust, kuid töö aitas mõtted mujale viia.

Uus riik, uued rollid: kuidas Vjatšeslav ja Valentyna Eestis karjääri teevad

Enne Eestisse kolimist töötas Vjatšeslav üheksa aastat insenerina Mõkolajivi lennukitehases: alustas tehnikuna, tõusis inseneriks. Nüüd töötab ta Tallinnas rahvusvahelises ettevõttes, kus kolleegide seas on nii eestlasi, ukrainlasi kui ka teiste rahvuste esindajaid.

Eestis valis ta taas mehaaniku ameti, sest inseneri töö tähendab tema sõnul siin pigem kontoritööd: „Minu jaoks pole midagi hullemat kui terve päev laua taga istuda ja pabereid sorteerida.“ Talle on tähtis teha kätega tööd, olla vahetus kontaktis tehnikaga. Praegu õpib ta uut seadmeparki tundma: „Ma pole varem sellise tehnikaga kokku puutunud, seega tuleb esmalt süveneda ning alles siis edasi areneda.“

Alates 2018. aastast töötas Valentyna suure rahvusvahelise ettevõtte müügiosakonnas sekretärina. Pärast Eestisse kolimist jätkas ta esialgu kaugtööd, kuid aasta hiljem otsustas ettevõte kutsuda töötajad tagasi kontorisse Ukrainas. Valentyna pidi ametist loobuma. Eestis ta müügitööd enam ei kaalunudki: „Mõtlesin alustada hotellis toateenijana, aga füüsiliselt ei jaksanud. Seepärast otsustasin edasi keelt õppida ja samal ajal iseseisvalt töötada.“ Ta tunnistab, et igatseb oma endist töökollektiivi ega oleks soovinud töölt lahkuda. Vastupidi, ta kavatses seal edasi areneda. Tulevikus soovib Valentyna kindlasti Tallinnas tööd leida: „Olen küll pigem kodune inimene, aga minu jaoks on väga oluline töötada koos teistega, suhelda, jagada elu ja uusi sõpru leida.“

Käsitöö – tikkimine, heegeldamine, joonistamine – on Valentyna kirg juba lapsepõlvest saati. Viis aastat tagasi, koroonaajal, heegeldas ta esimest korda mänguasja sõprade lapsele. Tollal oli see vaid hobi, Eestis kasvas sellest aga oma „väike äri“. Nüüd heegeldab ta mänguasju, et veidi lisa teenida ja uusi tutvusi luua. Valentyna osaleb Ukraina Organisatsioonide Assotsiatsiooni korraldatud laatadel. Just seal on ta leidnud nii kliente kui ka toredaid kaasamõtlejaid. Tänaseks elavad tema loodud mänguasjad juba Ukrainas, Eestis, Prantsusmaal, Poolas, Austrias, Taanis, Lätis ja Moldovas.

Eesti keel samm-sammult selgeks: motivatsioon, raskused ja väikesed võidud

Juba algusest peale said abikaasad aru, kui oluline on uue riigi keelt ja kultuuri austada. Kohanemiseks ja elamisloa pikendamiseks tuli neil õppida eesti keelt vähemalt A2-tasemel. „Me ei saa aru, kuidas on võimalik elada riigis, isegi keele põhialuseid oskamata,“ ütlevad nad.

Settle in Estonia kohanemisprogrammis A1-taseme kursusel jättis õpetaja Evelin Valentynale sügava mulje: „Ta oskab kuidagi nii selgelt ja arusaadavalt seletada, et kõik tundub loogiline ja lihtne. Ma olin vaimustuses.“ Valentyna valmistus igaks tunniks hoolikalt: koostas meelespidamiseks tabeleid ja jagas õpitut ka oma abikaasaga. A2-tase osutus keerulisemaks, sest rühm oli väga erineva taustaga ning paljud kaasõpilased suutsid end juba vabamalt eesti keeles väljendada. Ent raskused teda ei heidutanud ja ta plaanib jätkata B1-tasemeni.

Valentyna rõhutab, et isegi lihtsate sõnade teadmine aitab keelebarjääri ületada: restoranis saab tellida või kassas maksta, ilma et peaks üle minema inglise või vene keelele. Suurimat rõõmu tundis ta hetkel, mil luges esimest eestikeelset raamatut ja mõistis ligi 80% sisust.

Vjatšeslav alustas keeleõpinguid veebis, kuid leidis peagi, et silmast silma kursused sobivad talle paremini, et keelde sügavamalt sisse elada. Tõsist edasiminekut tundis ta igapäevaelus ja tööl, poes või kohvikus suutis ta juba iseseisvalt selgitada, mida vaja. Tema arvates on parim viis keele õppimiseks vahetu suhtlus kohalikega.

„Just siia tahaks jääda“: elu ja kohanemine Eestis

Vjatšeslav tunnistab, et algul tundus elu Eestis veidi ebakindel, kuid ajapikku muutus riik kohaks, kus on mugav elada ja kuhu tahakski jääda. Ma pole mingi eriti rahutu hing. Mulle meeldib elus stabiilsus,“ noogutab Valentyna kaasa.

Neile sobib siinne kliima, hästi toimiv taristu ja arenenud digiteenused, tänu millele saab suure osa igapäevatoimetustest tehtud lihtsalt telefoni kaudu.

Ka kohalik köök pakkus üllatusi: verivorst jõhvikamoosiga pani nad esmalt kulmu kergitama. „Oleme ju harjunud, et soolane käib soolasega ja magus magusaga kokku. Siin on kõik teisiti, nagu soolakaramell. Nüüd ostame laatadelt alati verivorsti kaasa,“ naerab paar.

Valentyna märgib, et elu Eestis on neid mõlemaid muutnud: kui varem pidasid nad end kindlalt linnainimesteks, siis nüüd naudivad loodust, käivad rabades ja on isegi hakanud seeni korjama. Valentyna on eriti vaimustuses moodsatest muuseumidest ja Tartu botaanikaaia külastusest. Tasapisi on Eestist saanud nende tõeline kodu. Iga kord Ukrainast naastes tunneb Valentyna, et just siin on tema õige koht.

Vähem kui kolme aastaga on Valentõna ja Vjatšeslav rajanud siia kodu, millest nad enam loobuda ei soovi. Uues kodus tunnevad nad eestlaste hoolivust ja toetust ukrainlaste vastu ning oskavad hinnata elu lihtsaid rõõme – päikeseloojanguid ja jalutuskäike looduses.

Foto: A.G. Foto OÜ 

Kohanemisprogramm Settle in Estonia on mõeldud Eestisse saabunud uussisserändajatele ja nende pereliikmetele. Uussisserändaja on inimene, kes on saabunud Eestisse pikemaks ajaks ja elanud siin vähem kui 5 aastat. Näiteks võivad uussisserändajatena Eestisse saabuda sõjapõgenikud, kellele Eesti pakub rahvusvahelist või ajutist kaitset, aga ka tavarändega Eestisse tööle või õppima tulnud inimesed. Kohanemisprogramm Settle in Estonia on osalejatele tasuta. Pakume nii keeleõpet kui ka teisi Eestis igapäevaeluga hakkamasaamiseks vajalikke koolitusi. Loe lähemalt ja registreeri: https://integratsioon.ee/kohanemine. Kohanemisprogrammi kaasrahastatakse Euroopa Liidu ja riigieelarvelistest vahenditest.